“Інтернаціоналізм чи русифікація?” – книгу з такою лаконічною назвою українська спільнота читає вже понад п'ятдесят років

 “Інтернаціоналізм чи русифікація?” – книгу з такою лаконічною назвою українська спільнота читає вже понад п'ятдесят років 

Рівно 53 роки тому, 30 грудня 1965 року, у самвидаві вийшла відома праця українського літературознавця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Безпосереднім поштовхом до появи книги стали масові арешти «шістдесятників», які відбулися тогоріч, наприкінці літа – на початку осені, у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі.

У своєму памфлеті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Дзюба ґрунтовно проаналізував національно-культурну політику більшовиків. Письменник аргументовано довів, що з 30-х років ХХ століття радянський режим цілеспрямовано діяв відносно України на засадах російського великодержавного шовінізму. Для свого аналізу дослідник проштудіював величезний масив партійних документів Країни Рад. Він зауважив, що політика Кремля спрямована на тотальне придушення національних інтересів корінного населення України, і наполягав на негайних кардинальних змінах.

Домагаючись справедливості, український патріот надіслав листа першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому. А в лист доклав зшиток «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це був доволі зухвалий вчинок публіциста. Я б це назвав свідомим відвертим ляпасом системі. Це був виклик.

У відповідь 1972 року було створено комісію, яка оприлюднила такий вердикт: «Проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?" є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Висновок комісії містив шість пунктів:

 

1. Лист Дзюби і доданий до нього матеріал "Інтернаціоналізм чи русифікація?", надіслані до ЦК КП України, являють собою виклад поглядів сформованого українського буржуазного націоналіста…
2. «Праця» Дзюби носить відверто антирадянський характер. Вона спрямована, насамперед, на підрив Союзу Радянських Соціалістичних Республік…
3. Дзюба зводить злісні наклепи на Комуністичну партію і Радянський уряд, вдається до безсоромних фальсифікацій, намагаючись будь-що довести нібито наша партія відступила від ленінських настанов у розв'язанні національного питання.
4. "Праця" Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", написана з антинаукових позицій.
5. Розглянуті матеріали свідчать про цілковиту ідейну спорідненість Дзюби з буржуазними "теоретиками" в національному питанні…
6. "Праця" Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" широко використовується нашими ворогами в ідеологічній боротьбі проти соціалізму, поширюється "самвидавом" серед ідейно нестійкої частини молоді і інтелігенції республіки, завдає шкоди справі комуністичного виховання радянських людей.

 

Про «неупереджену» рецензію комісії ЦК КПУ Василь Стус скаже, що вона «відверто поліційна і кровожерна». Висловлюючись загалом про членів комісії та подібних до них рецензентів, Стус зазначав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судд.»

Одразу після виходу твору його оголосили антирадянським, а всі, хто зберігав, поширював або просто читав працю, оголошувалися кримінальними злочинцями. Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників України і зазнав переслідувань з боку КДБ, а 72-го року був ув'язнений на 18 місяців. Попри це, з 1968 року праця неодноразово друкувалася за кордоном, її переклали багатьма мовами. В Україні, як це не дивно, твір був опублікований лише 1990-го в журналі «Вітчизна».

Що ж такого страшного написав Іван Дзюба? І чому цього селянського сина родом з Донеччини, родина котрого ледь врятувалася під час Голодомору і котрий до 17 років розмовляв російською, зарахували до буржуазних націоналістів? Уже з перших рядків „крамольного” твору Дзюби стає очевидною його спрямованість на захист демократичних свобод та прав людини, лицемірно й демагогічно проголошених у Конституції й розтоптаних „вірними ленінцями” в центрі й на місцях, проти сваволі КДБ, політичної цензури…

Ось лише декілька фрагментів:

 

• У містах України 1958 року в українських школах навчався тільки 21% дітей (в 1926 році - 97%).
• Чи існує сьогодні в Україні україноненависництво? Багатьох це питання здивує. Але не всіх. Я певен, що знайдеться чимало українців і навіть неукраїнців, які не лише ствердять, що існує, але й наведуть факти з власного досвіду.
• …той, хто пробував би говорити нині в Україні про національне почуття, національну свідомість, національні обов'язки сучасного українця, був би одразу ж і без вагань зарахований до «українських буржуазних націоналістів».

 

Як бачите, нічого страшного. Але навіть це лякало тодішню «провідну верству». Вони жадали якщо не знищити, то принаймні зламати, змусити принизитися, покаятися.

Наприклад, Володимир Сосюра після свого вірша «Любіть Україну» стане об’єктом нищівного «побиття». Твір буде названо «ідейно порочним», таким, що «викликає почуття розчарування і протесту», бо автор оспівує «одвічну Україну», Україну «взагалі», «поза часом, поза епохою». Підданий остракізмові, поет змушений був у «покаянному» листі «До редакції газети «Правда» (від 10 липня 1951 року) дякувати «дорогим товаришам» за «гіркий, але заслужений урок», адже тепер він «збагнув», що у вірші мав порівняти чорне минуле України «із ясним світлим сучасним, розказати, що Україна стала такою завдяки дружбі народів, творець якої є Сталін…” Піддався «слідчому тиску» і Іван Дзюба. Аби вижити у таборі, він змушений був «покаятися»…

Нині 87-річний Іван Дзюба переконаний: «Попри все пережите, особливо у ХХ столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багатa й самобутня культура, однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов'язаних з цим позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим».

Побажаємо громадському і державному діячеві, Герою України, дисиденту радянських часів, академіку НАНУ натхнення та сил.

 

 

 

 

 

Джерело

 


 


  • Автор: Журналіст
  • Переглядів: 163
  • Коментарів: 0
  • 30-12-2018, 19:27
реклама партнерів

Інформація до новини

Шановний користувач, Ви зайшли на сайт як не зареєстрований.
Ми пропонуємо Вам зареєструватись або зайти під своїм логіном.
Адміністрація не несе відповідальності за коментарі користувачв. Якщо Ви побачили рекламу, або непристойні коментарі, будь-ласка натисніть кнопку "СКАРГА".


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: