Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

 Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України 

В останні роки існування Січі селище Микитине славилося тим, що в ньому було двадцять хат, десять шинків, одна «неабияка дерев’яна церква» і перевіз через Дніпро, де сходилися найголовніші шляхи з України до Кримського ханства. Мешкали тут козаки «заради шинкарства» та обслуговування перевозу. Це були переважно люди жонаті, метикуваті й заможні, бо знали, як заробити на чумаках, які по кілька днів чекали своєї черги на переправі, аби далі везти крам у Крим і повертатися звідти із сіллю. У церкві та шинках Микитиного було повно мандрівного люду, що лишав добрячу копійчину: хто за порятунок своєї душі, а хто за її занапащення. Тут, на відстані 30 верст від Січі, вирував невеличкий Лас-Вегас, де можна було робити все, що будь-де на Запорожжі чинити зась, зокрема спілкуватися з жіночим товариством.

Після зруйнування Січі в 1775 році російський уряд оголосив Микитине містом Слов’янськом, а згодом Нікополем. Для його залюднення в березні 1779-го постановили зігнати мешканців 188 запорозьких зимівників, що містилися неподалік (650 чоловіків і 32 жінки). Так з’явилося місто Нікополь — спершу центр провінції, а потім позаштатне містечко з невизначеним майбутнім. У 1782 році в ньому було дев’ять помешкань колишніх запорозьких полкових старшин. Один із них, Мокій Семенович Гулик, володів хатою спільно зі своїм братом Мартином Гунькою та ще трьома товаришами. Усі вони жили купно разом із трьома молодиками-служителями за запорозьким звичаєм: без жінок і поділу майна.

За даними краснодарського історика Бориса Фролова, Мокій Гулик народився близько 1733 року і мав прізвище Назаренко. Утім, мало хто в ті часи міг похвалитися справжнім прізвищем, тобто стійким родинним найменням. Переважало називання за власним іменем, видом занять чи походженням батька чи діда, а в Запорожжі були прізвиська. В архіві Коша Нової Січі можна знайти чимало осіб із прізвиськом Гунька. У 1756-му та 1762-му згаданий Мартин Гунька, козак Калниболотського куреня, можливо, той самий брат Мокія. Схоже з Гуликом наймення мав писар Микитиного перевозу Ілько Гулий, який у 1754-му їздив із листом від Коша до очаківського паші, а дорогою назад був пограбований і вбитий ногайцями. Невідомо, як Мокій Гулик опинився на Запорожжі й чи мав тут старших родичів. Знаємо тільки, що став полковим старшиною, відзначившись за російсько-турецької війни 1768–1774 років у боях під Хаджибеєм (нині Одеса) і Перекопом.


У пошуках утраченого сенсу

Після зруйнування Січі Гулика не зачепили російські репресії. Він лишився заможною та впливовою людиною, а 1787 року записався до волонтерської команди запорожців. Із неї Ґріґорій Потьомкін, закликавши запорозьких старшин Сидора Білого, Харька Чепігу й Антона Головатого, сформував Чорноморське козацьке військо. Мокій Гулик увійшов до п’ятірки найвпливовіших осіб у тому війську.

Для запорожців участь у новій війні Росії з Туреччиною стала останнім шансом зберегти козацький статус й уникнути сорому перетворення на селян. У такі рамки поставив їх Потьомкін, головний ініціатор знищення Січі та самої назви «запорожці». Тепер вони дістали наймення «чорноморці» й принизливо присягнули «заслужити прощення вини». Якої саме, не було резону питати. Загубившись у пошуках утраченого сенсу, ця частина українського козацтва пристала на умови, продиктовані монархією Романових.

 

Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

 

Будинок запорожця Білого в Нікополі. Світлина 1951 року (Архів інституту археології НАН України). На сьогодні не зберігся

Російське командування спрямовувало козаків-чорноморців у найризикованіші виправи. У серпні 1788-го Гулик очолив одну з команд Дніпровської гребної флотилії, до якої записали всіх піших козаків. На той час козацькі човнові команди були найдієвішим підрозділом російського чорноморського флоту. Біля турецької фортеці Очаків чорноморцям траплялося рятувати неповороткі російські вітрильники, що не могли йти проти вітру й ставали зручною мішенню для ворожих лінкорів. Тоді козаки прив’язували линвою російські судна до своїх байдаків і буксирували їх на бойову позицію. Легкі козацькі човни, які Алєксандр Суворов іронічно назвав «жучкáми», вправно маневруючи на мілководді Дніпро-Бузького лиману, гатили зі своїх гармат по турецьких «слонах» — кораблях, перетворюючи їх на смолоскипи.

7 листопада 1788 року Мокій Гулик узяв участь у відчайдушному штурмі турецької батареї на острові Березань, чий щільний артилерійський вогонь прикривав Очаків від російських атак. Під командою військового судді Антона Головатого чорноморці зухвало висадили зі своїх низьких байдаків десант, уникнувши гарматного обстрілу, захопили турецьку батарею і навели її гармати на цитадель. Турецький гарнізон капітулював. Відзначившись та діставши поранення в тому бою, Гулик здобув чин російського секунд-майора, став полковником Чорноморського козацького війська та був призначений комендантом Березанської фортеці. Невдовзі він брав участь у штурмі Очакова, Аккермана (нині Білгород-Дністровський) і Бендер.

Наступного року Мокію Семеновичу надали 29 днів «домової відпустки» для відпочинку, але він «загубився» в Нікополі аж на два місяці. Антону Головатому довелося офіційно розшукувати його через Катеринославське намісництво. Утім, Гулик часу не гаяв, а закликав усіх, хто прагнув позбутися селянського тягла, записуватися в чорноморські козаки. Щедро роздаючи посвідки про «давню службу в Запорожжі й перебування в куренях», він формував власну команду й, схоже, інтригував проти Головатого.

 

Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

Запорозький могильний хрест у Нікополі. Світлина 1951 року (Архів інституту археології НАН України)

 

Під час штурму Ізмаїлу 1790 року Гулик очолив 600 козаків, що йшли в авангарді атаки. Здобуття цієї турецької фортеці Алєксандром Суворовим забрало більш як 30 тис. життів вояків з обох сторін. У тому жахливому бойовищі чорноморці втратили кожного шостого й мусили йти вгору по Дунаю, «щоб не вживати воду, від мертвих тіл зіпсовану». Тут Гулик дістав друге поранення, а згодом і російський чин прем’єр-майора.


У пошуках утраченої землі

Після гучних перемог на Березані, в Очакові, Аккермані та Ізмаїлі Чорноморське козацьке військо стало елітним підрозділом російської армії. У січні 1790 року Ґріґорій Потьомкін дістав від Єкатєріни ІІ помпезний титул гетьмана козацьких Катеринославських та Чорноморських військ. Із чорноморців він сформував п’ятисотенний полк «гетьманської булави» — свою особисту гвардію, досліджену українським істориком Тарасом Гончаруком. Під оселення чорноморців Потьомкін надав щойно завойоване межиріччя Південного Бугу та Дністра з центром у молдавському селищі Слободзея, де розташувався чорноморський Кіш. Та 5 жовтня 1791-го цей козачий «благодійник» скінчив свої дні. Розповідали, що на його мертві очі поклав мідні монети якийсь чорноморець. Який символізм у цьому «закритті очей» козаком небіжчикові, що за життя зробив із козацтва «небіжчика», а потім «воскресив» його під зручним найменням задля власної користі та на славу своєї коханої самодержиці!..

Справжня ціна потьомкінського «благодіяння» виявилася мізерною. Нові фаворити Єкатєріни облили брудом свого попередника й переділили його земельні надання на свою користь. Це тим легше було зробити, що багато ордерів, підписаних Потьомкіним чи не на коліні, суперечили один одному. Чорноморське козацтво з тривогою очікувало вирішення своєї долі. Як виявилося, його територіальні володіння не були узаконені та й саме існування того війська мало геть сумну перспективу. Як і інші козаки та старшини, Мокій Гулик не отримав обіцяних орденів ані за Очаків, ані за Ізмаїл. У грудні 1791-го чорноморці обрали його військовим осавулом, але вже через місяць, мабуть-таки через інтриги Антона Головатого, посаду віддали якомусь Василеві Ніякому. Чорноморців лихоманило. Чимало їх, укотре зневірених у «чеснотах» православної монархині, подалося під владу турецького султана — на Задунайську Січ. А це вже не могло не викликати тривоги в Єкатєріни, яка мала схильність зневажати слухняних і з шанобливого остраху домовлятися з норовливими. 

 

Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

Чорноморський козак на коні. Малюнок Крістіана Ґейслера. 1804 рік / Чорноморський козак. Художник Ємєльян Корнєєв. 1812–1813 роки

 

У березні 1792-го з чорноморського Коша виїхало два старшини. Перший, Антон Головатий, із пишно вдягненим почтом, попрямував до Петербурга випрошувати в цариці нову землю під оселення. Другий, Мокій Гулик, на чолі команди, вбраної у звичайні кобеняки та свити, подався на схід оглядати низину й правий берег річки Кубань. Правовою підставою для них обох було розпорядження Потьомкіна від 19 квітня 1790 року про надання Чорноморському козацькому війську «округи Єнікольської з Таманом», себто околиці сучасної Керчі й Таманський півострів. Місією Головатого було переконати Єкатєріну в тому, що Потьомкін обіцяв чорноморцям від її імені саме ту землю для їх постійного оселення, а тимчасово надав їм межиріччя Дністра та Бугу. Не шкодуючи красномовства, він скаржився на сваволю поміщиків, які без щему сумління забирають козацькі пожитки, просив монаршого заступництва та виділення козакам землі якнайдалі від поміщицьких володінь. Себто незаселені низини Кубані. Місією Гулика став ретельний огляд тієї землі.

У гирлі Кубані загону Гулика довелося пробиратися заболоченим очеретинням із міріадами комарів. Тут «доброго степу мало», — сповіщав писар, який був при ньому. Далі краєвид мінявся: «У наявності там придатна для поселення, хліборобства, скотарства, сінокосу і рибної ловлі та до іншого [земля] кращою бути не може, та й лісів понад Кубанню багато й вода добра». Гулик ішов повз уламки татарської цивілізації, споглядаючи руїни фортеці з кам’яними стінами Темрюк, колишньої резиденції сераскера (намісника) кримського хана Копил (нині Слов’янськ-на-Кубані в Краснодарському краї, РФ), залишки сіл некрасівських козаків — колишніх донців, які після поразки повстання на чолі з Кондратієм Булавіним потрапили на службу до кримського хана, а з приходом російських військ на Кубань на початку 1770‑х переселилися на Дунай, осіли неподалік Задунайської Січі. 

 

Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

Пікет на Кубанській кордонній лінії. Літографія. 1858 рік

 

Руїни, згарища, зруйновані мечеті, могили… Після загарбання Кримського ханства Російською імперією з літа по осінь 1783 року на правобережжі Кубані тривав відчайдушний опір ногайців, жорстоко придушений Суворовим (детальніше див. Тиждень, № 50/2014). Тут починався перший збройний спротив кавказьких народів російській агресії під проводом Шейх-Мансура (Ушурми), проти якого спрямував свої війська руйнівник Січі Петар Текелія, а звершив цю справу нащадок українських гетьманських старшин Іван Гудович, здобувши турецьку фортецю Анапа в 1791-му. Втім, не була земля ця суцільною пусткою. Лише на Тамані Мокій Гулик записав у чорноморські козаки понад сотню різних бурлаків, а загалом нарахував їх на Кубані більш як 2 тис. Хто ці люди? Чи не запорозькі рибалки або залишки некрасівців? Вони уникали розголошення свого непростого минулого. Тож цієї землі з її масними чорноземами й заливними луками Гулик радив Головатому добиватися негайно, бо російські поміщики вже ласо позирали на те природне багатство, та й 2 тис. донських козаків, заснувавши станиці, відхопили добрячий його шмат.

До цієї подорожі Гулика запорожцям рідко траплялося бувати в тих краях. У часи кримського підданства Війська Запорозького (1711–1734) запорожці кілька разів брали участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ, проте не бачили для себе перспектив у тому краї, зайнятому кочів’ями ногайців і поселеннями інших тюркських народів, а також різними відгалуженнями адигів (черкесів). За часів Нової Січі (1734–1775) запорозькі рибалки впевнено опанували східне узбережжя Азовського моря, особливо гирло річки Єя. Шлях із центру Кальміуської паланки (нині місто Маріуполь) на єйські коси вони знали добре. Гулик додав до цього нові відомості. Опис правобережжя Кубані, складений писарем команди Мокія Гулика, став офіційним документом, на підставі якого визначали межі Чорноморії, тобто землі чорноморських, колишніх запорозьких, козаків.

30 червня 1792 року Єкатєріна ІІ надала Чорноморському козацькому війську грамоту про пожалування кубанської землі. 15 серпня козацька депутація на чолі з Головатим прибула з Петербурга до Слободзеї. Її зустрічали з пишною церемонією. Біля військовóї церкви спорудили вкритий турецькими ковдрами великий поміст; на нього зійшов кошовий, поруч півколом стояли старшини з булавами і знаменами. Козаки вишикувалися у два ряди від майдану біля церкви й геть за слободзейські околиці. Тричі гримнули гарматні салюти, сповістивши про приїзд депутації. Міжряддям козацького шикування першими пройшли четверо російських штаб-офіцерів, які несли подарований царицею хліб на новосілля. За ними Головатий із сіллю та грамотами від цариці. Військовий суддя вручив кошовому отаманові Захарові Чепізі хліб, сіль, грамоти й почепив йому оздоблену коштовним камінням шаблю — царицин дарунок. Поцілувавши хліб-сіль та вклонившись на чотири боки, кошовий за давнім козацьким звичаєм передав грамоти військовому писарю для виголошення товариству. Після служби Божої почався бенкет. У будинку кошового царицин хліб розділили начетверо, одну частину помістили в церкву «для вічного пам’ятання», другу передали в козацьку флотилію, третю — козакам, які перебували в Коші, четвертою закусили горілку.

Далі почалося переселення козаків та їхніх сімей на Кубань, що тривало до кінця ХVІІІ століття. Власне, українське заселення краю не припинялося аж до початку ХХ століття. Кубанський край, або, як тепер його називали, Чорноморія, набував виразного українського забарвлення. У строкатій палітрі місцевого мовлення переважали діалекти й говірки Лівобережжя Дніпра. Лише тут, у прикавказьких степах, у небезпечному сусідстві з войовничими адигейцями, черкесами та ногайцями українці могли ще понад століття зберігати козацькі традиції. Справжніх січовиків на Кубань переселилося до 40% усього козацького загалу. З часом їхня частка меншала. Чорноморці повнилися вихідцями з росіян, поляків, молдаван, греків, сербів, болгар, албанців, турків, ногайців, кримських татар, євреїв та інших народів, яких доля поєднала з Україною. Серед чорноморців-неукраїнців найвідоміші військовий писар «польської породи» Підлесецький, генерал-майор і кубанський отаман Ніколай Букрєтов був євреєм, старшина і полковник Таманської округи Іван Юзбаша — турком. У чорноморські козаки йшли й адигейці, черкеси, північнокавказькі вірмени-черкесогаї, які тікали з турецьких володінь. На початку ХІХ сто­ліття виникло велике ногайське поселення на землях чорноморців біля Ахтанизівського лиману. Та українці серед чорноморського козацтва переважали. У 1848–1849 роках відбулося останнє масове переселення українців до Чорноморії: більше як 100 тис. вихідців із Полтавської, Чернігівської та Харківської губерній мігрували до кубанських степів, що посилило українські риси тамтешнього регіону. 

 

Першопроходець Чорноморії. Як запорожець Мокій Гулик відкрив Кубань для України

 Суворов у Потьомкіна. Рисунок Тараса Шевченка. 1842 рік. Дорікання Суворову за надмірно великі втрати під час штурму Очакова. Крайнім ліворуч зображено чорноморського козака

 

У пошуках утраченого часу

Марсель Пруст у пошуках свого утраченого часу рефлексував над тими закутками власного тіла й душі, «куди навіть сам Господь боявся зазирнути». Зазирнути ж у закутки ідентичності сучасної кубанської людності — справа, що потребує не меншого інтелектуального героїзму.

Мокій Семенович Гулик на схилі своїх літ володів значним статком. Мав хутір і водяний млин на річці Челбаси, дім і сад поблизу Копильського кордону, ще один будинок у Катеринодарі, столиці Чорноморії (нині Краснодар). У 1796-му знову став військовим осавулом, тобто очолив виконавчу службу уряду Чорноморського козацького війська. Після смерті Захарія Чепіги наступного року претендував на посаду кошового отамана. Але й тут його обійшов «хитрющий писуля» Антін Головатий. Незабаром і він помер. Утім, імператор Павєл І вирішив скасувати давній козацький чин кошового отамана і ввів у Чорноморському козацькому війську посаду військовóго отамана, на яку призначив Тимофія Котляревського. Однак той не наважився довго затримуватися серед норовливого чорноморського козацтва, роздратованого зневаженням своїх звичаїв новим царем. Новопризначений військовий отаман більше часу проводив у Петербурзі, а фактичним правителем краю став Мокій Гулик. Лише в 1794-му він отримав орден святого Володимира за штурм Березані та Очакова, а ще через п’ять років — посаду військового судді та чин російського підполковника. Це коштувало йому втрати зору на одне око, «частих больових припадків, ломоти від пошкоджень ранами». Помер він у 1807-му, так і лишившись неодруженим козаком, без прямих нащадків. Більшу частину свого статку, за даними Бориса Фролова, Мокій Семенович заповів на побудову церкви при цвинтарі в Катеринодарі, роздачу вдовам, сиротам, інвалідам, пожертви монастирям, на потреби місцевих закладів освіти (хоча сам лишився неписьменним). Не забув він і про нікопольську церкву, споруджену коштом колишніх запорожців.

Ось таким було життя цього одного з «отців-засновників» української Чорноморії. Утім, власне українські риси важко розгледіти в його станово-монархічній свідомості, оприявненої скупими уривками офіційних документів. В ідентичності пізніших чорноморців проступає складне мерехтіння туги за колишнім Запорожжям, відданості своєму козацькому стану, вірності монархії Романових та усвідомлення себе віддаленою часткою мінливого українського простору. Це складне мерехтіння збереглося до початку ХХ століття. У часи Української національної революції серед чорноморців виявилося багато тих, хто не пов’язував себе з українською державністю і нацією, а волів називатися «просто козаками». Така позиція, як-от Андрія Шкура, згодом названа «казакійством», привела їх під знамена Добровольчої армії Антона Дєнікіна, а згодом останнього очільника «білого руху» Пєтра Вранґєля.

У жовтні 1920 року між містом Нікополем і селом Шолоховим, поблизу місця останньої Запорозької Січі, відбулися шалені бої між другою кінною армією більшовиків та кавалерійськими частинами вранґелівців. Від щільного кулеметного та гарматного вогню червоних, цих нових володарів української землі, полягла більша частина Чорноморського кавалерійського полку, згуртованого ідеологією «просто козаків». Таким було їхнє повернення на історичне Запорожжя.

 

 

 

 

Джерело: Тиждень 

 


Сначала зайдите на главные новости Херсона, Херсонская городская газета и останетесь здесь навсегда
  • Автор: Журналіст
  • Переглядів: 184
  • Коментарів: 0
  • 20-10-2018, 06:59

реклама партнерів

Інформація до новини

Шановний користувач, Ви зайшли на сайт як не зареєстрований.
Ми пропонуємо Вам зареєструватись або зайти під своїм логіном.
Адміністрація не несе відповідальності за коментарі користувачв. Якщо Ви побачили рекламу, або непристойні коментарі, будь-ласка натисніть кнопку "СКАРГА".


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: