Владлен Мараєв. Фінансист, який обдурив власну смерть

 Владлен Мараєв. Фінансист, який обдурив власну смерть 
Міністр фінансів Антон Ржепецький у своєму робочому кабінеті. Фото з газети "Відродження" (Київ, число 81 від 7 липня 1918 року)
Персонажеві Валентина Гафта в культовому серіалі "Сімнадцять миттєвостей весни” належить вислів: "Бути безхитрісним фінансистом – значить, завалити всю справу”. Це твердження цілком можна застосувати до Антона Ржепецького.

Польський православний шляхтич на чолі фінансової системи України. "Український імперіаліст”, який за будь-яку ціну хотів приєднати Крим. Спритний політик і масон, що зміг ввести в оману не лише своїх сучасників, але й істориків через багато десятиліть після власної смерті. Все це – про Антона Карловича Ржепецького.

Походив він із польської шляхти, що здавна осіла в Україні та перейшла у православну віру. Народився 1868 року в Києві (за непідтвердженими даними – 1/13 вересня). Закінчив Київський університет Святого Володимира, перебував на військовій службі, здобувши чин прапорщика. Однак реалізував себе в галузі підприємництва, фінансів та у громадсько-політичній царині.

На зламі XIX–XX століть Антон Ржепецький став успішним київським підприємцем і банкіром. Розбагатів, даючи кредити під заставу елітних міських садиб. Протягом 20-ти років поспіль обирався гласним київської думи, 15-ти років – гласним губернського земського зібрання (зараз би сказали: депутатом міськради і облради відповідно). Керував комісіями з визначення потреб міста та виявлення нових джерел прибутків міського бюджету. Був головою міської виборчої комісії з виборів до Державної думи. У 1911–1918 роках очолював Київське міське кредитне товариство.

Як директор-розпорядник Південно-Російського товариства сприяння землеробству та сільській промисловості, Ржепецький організовував поставки насіння, сільськогосподарських машин в українські губернії, засновував лабораторії для аналізу ґрунту й насіння. Редагував часопис "Ведомости сельского хозяйства и промышленности”. 1913 року входив до організаційного комітету Всеросійської виставки у Києві, вклав кошти в її проведення. Був головою Товариства взаємного кредиту в Києві, професором Київського комерційного інституту.

За часів Першої світової війни Ржепецький очолював київське відділення "Тетянинського комітету” (Комітет для надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій під патронатом великої княжни Тетяни Миколаївни – другої доньки царя Миколи II). За його сприяння близько 2 тисяч біженців-галичан були розміщені у Контрактовому будинку в Києві, забезпечувалися харчами й ліками. За свідченням галичанки Марії Вітер, у цей період Ржепецький виявив себе противником русифікації, навіть висловлювався про українську мову, як про "мову соловія”.

На початку Української революції 1917–1921 років Ржепецький працював головою Ради громадських діячів при міському виконавчому комітеті. Належав до партії конституційних демократів, традиційно популярної у середовищі буржуазії і середнього міського класу. В Києві він володів двоповерховим будинком №21 на розі Софійської площі та Софіївської вулиці, який зараз, на жаль, перебуває у жахливому стані й цілковито занедбаний.

Одразу після приходу до влади Гетьмана Павла Скоропадського, Ржепецькому запропонували місце в українському уряді. 2 травня 1918 року він став міністром фінансів, залишаючись ним до самого падіння Української Держави 14 грудня. З-поміж усіх міністрів Гетьманату, лише Антон Ржепецький та міністр народного здоров’я і опікування Всеволод Любинський працювали абсолютно в усіх складах урядів. Періодично (на початку вересня та в листопаді–грудні 1918-го) Ржепецький навіть керував засіданнями Ради Міністрів і фактично виконував обов’язки її голови замість Федора Лизогуба і Сергія Гербеля.

Та все ж, основна діяльність Антона Ржепецького відбувалася в стінах міністерства фінансів Української Держави. 

Ставши міністром, Ржепецький, дарма що раніше не брав участі в українському національному русі, публічно заявив: "Я увійшов до міністерства тому, що, обміркувавши питання про добробут країни, прийшов до переконання, що можемо існувати тільки відокремившись від Росії”. Та більшість українських патріотів не повірили цим словам, вважаючи його російським націоналістом, який просто мімікрує під українця-самостійника. 

Під час роботи в уряді Ржепецький обстоював фінансову незалежність України, захищав її економічні інтереси у відносинах з іншими державами (насамперед Німеччиною, Австро-Угорщиною, більшовицькою Росією, Румунією, Доном і Кубанню). Сприяв формуванню Окремого корпусу кордонної охорони для боротьби з контрабандою, очолив роботу з відновлення банківської системи, ініціював низку законопроектів, які регламентували діяльність податкової адміністрації та її службовців. Підтримав упровадження державної монополії на продаж цукру, що в підсумку дала найбільші надходження до бюджету країни – понад ⅓.

Чи не найголовнішою заслугою Ржепецького було створення української грошової системи. Він намагався якнайшвидше відмовитися від використання російської валюти (царських рублів і так званих "керенок”) та перейти на українські карбованці й гривні. Проте повністю вийти з "рубльової зони” за Гетьманату не встигли. Цю справу продовжила Директорія УНР, яка 5 січня 1919 року заборонила в Україні обіг російських грошових знаків.

За міністрування Ржепецького відбувалася підготовка першого в історії України державного бюджету. Безпосереднім керівником цієї роботи став директор департаменту державної скарбниці Харитон Лебідь-Юрчик. Загальні річні видатки були визначені у понад 5,3 мільярдів карбованців, а прибутки – 3,2 мільярди карбованців. Дефіцит мав покриватися за рахунок випуску білетів державної скарбниці та кредитових операцій.

Академік Володимир Вернадський високо поціновував інтелектуальні здібності Антона Ржепецького, називаючи його "дуже розумним”. Павло Скоропадський, підкреслюючи польське походження Ржепецького, характеризував його як "добросовісного і чесного”, "чудового господаря”, який "беріг кожну державну копійку… і коли брався до справи, працював чесно”. Під час переговорів із німцями, він "сперечався і не здавався, а коли вже доводилося чим-небудь поступитися, тому що ті ставали агресивними і погрожували йому якими-небудь новими бідами, потрібно було бачити, наскільки кожна поступка була йому неприємна”.

Німецькі представники також оцінили професійні якості міністра фінансів. У вересні 1918 року за поданням посла Альфонса Мумма фон Шварценштайна, Ржепецького та ще кількох українських високопосадовців нагородили прусським орденом Корони 1-го класу за участь у підготовці економічного договору з Німеччиною.

Міністр закордонних справ України Дмитро Дорошенко залишив розлогу характеристику свого колеги, окремо відзначивши його державницьку позицію в "кримському питанні”: "По своїй вдачі Антон Карлович був людина дуже експансивна, палка й часто нестримана… Його задерикувата вдача, доволі різкий спосіб поводження й розмови робили його не дуже приємним партнером… Але поруч із цим, це була високо чесна і порядна в громадському розумінні  людина… Мені дуже заімпонувала та його дбайливість про добробут Української Держави, та його завзятість, з якою він обстоював українські фінансові інтереси під час переговорів з німцями в справі торговельної й фінансової конвенцій. Особливо ж подобалась мені позиція Ржепецького в справі наших окраїн, його, так би мовити, український імперіалізм, який виявлявся особливо в кримському питанні, коли він дуже піддержав мене щодо переведення економічної блокади Криму… Ржепецький заявив: "Не можна навіть й уявити собі, як наша держава може існувати без Криму”.

Природно, існували й інші оцінки діяльності Антона Ржепецького. Зокрема, начальник особистого штабу Гетьмана Борис Стеллецький мав із ним конфлікт, який ледве не закінчився дуеллю. У спогадах Стеллецький називає міністра фінансів спекулянтом, вкрай нерозвиненим і впертим, скупим, гоноровим поляком, дрібною провінційною особистістю. А лідер антигетьманської опозиції Володимир Винниченко взагалі вважав Ржепецького "україножером” і "общеросом”.

Під час краху Гетьманату Ржепецький відмовився залишати Київ, хоча німці пропонували йому допомогу з виїздом до Одеси. Чотири дні екс-міністр переховувався, а 18 грудня прийшов до київського міського голови Євгена Рябцова і заявив, що добровільно здається властям УНР. Разом із кількома іншими екс-міністрами та їхніми заступниками, він опинився в Лук’янівській тюрмі.

Ув’язненим інкримінували участь у гетьманському перевороті, спробу приєднати Україну до Росії та організацію збройного опору військам Директорії. На допиті 16 січня 1919 року Ржепецький свідчив: "Я никоим образом не мог стремиться к подчинению Украины российской власти, полагая, что Украина должна иметь свое Правительство, свой Сейм и свои государственные учреждения, что касается федерации, то я находил, что решение этого вопроса должно быть сделано Сеймом, к скорейшему созыву которого мы и стремились. Причем Сейм мог, понятно, решить этот вопрос и в положительном, и в отрицательном виде, т. к. Совет Министров считал и постановил, что Сейму принадлежит право Учредительного Собрания”.

Далі почалося найцікавіше. Через наступ більшовиків Директорія залишила Київ. Ув’язнених вивезли до Вінниці, а потім до Жмеринки. За цей час стан здоров’я Ржепецького погіршився настільки, що наприкінці лютого 1919 року його залишили у Жмеринській залізничній лікарні. Медики виявили в нього атеросклероз аорти, застої в легенях, печінці та по всій нижній частині тіла.

Три тижні по тому Жмеринку захопили більшовицькі війська. Лише в середині червня слідчі УНР спробували з’ясувати долю Ржепецького, але задовольнилися поясненням начальника Кам’янець-Подільської тюрми Василевського: "Бувший міністр Ржепецький, по чутках, умер у Жмеринськім шпиталю”.

Більше в УНР Ржепецьким не цікавилися, адже вважали його за небіжчика. У 1960-х роках Наталія Полонська-Василенко стверджувала, що екс-міністра фінансів розстріляли війська Директорії. Вже у 2000-х роках українська історикиня Лариса Андрієвська, яка ґрунтовно вивчала документи слідства, дійшла висновку про смерть Ржепецького у Жмеринській залізничній лікарні в період між 6 березня і 13 червня 1919 року.

Та дійсність виявилася іншою. Ми не можемо стверджувати, наскільки реальною була хвороба Антона Карловича, але він точно не помер у залізничній лікарні. Ба більше: його здоров’я покращало настільки стрімко, що якимось неймовірним чином екс-міністр перемістився зі Жмеринки до… Стамбула. Не завадили ні бойові дії, ні більшовики, ні катастрофічне становище транспорту.

На новому місці Ржепецький виявив неабияку енергійність, створивши італійсько-російське товариство з постачання білогвардійських військ генерала Денікіна продовольством і спорядженням. У вересні 1919 року він навіть навідався до контрольованого білогвардійцями Києва – востаннє у своєму житті.

Після поразки Білого руху Антон Ржепецький оселився в Італії, де поширював паризькі видання російських емігрантів. Потім екс-міністр внутрішніх справ Української Держави Ігор Кістяківський допоміг йому облаштувати життя на Лазуровому березі Франції. Кістяківський також залучив колегу до паризької масонської ложі "Юпітер”, у члени якої Ржепецького посвятили 18 квітня 1929 року.

Професія і тут далася взнаки: через два роки масони довірили Ржепецькому посаду помічника скарбничого в "Юпітері”. Але так тривало недовго, бо в грудні 1932 року Антон Карлович помер у Ніцці й був похований на місцевому православному кладовищі Кокад (Caucade).

Цього разу обдурити смерть фінансистові вже не вдалося.

 

Джерело: Український інтерес 

 


Сначала зайдите на главные новости Херсона, Херсонская городская газета и останетесь здесь навсегда
  • Автор: Журналіст
  • Переглядів: 207
  • Коментарів: 0
  • 17-09-2018, 11:00

реклама партнерів

Інформація до новини

Шановний користувач, Ви зайшли на сайт як не зареєстрований.
Ми пропонуємо Вам зареєструватись або зайти під своїм логіном.
Адміністрація не несе відповідальності за коментарі користувачв. Якщо Ви побачили рекламу, або непристойні коментарі, будь-ласка натисніть кнопку "СКАРГА".


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: