21 липня: двоє великих українців – один день народження » Скадовські новини

21 липня: двоє великих українців – один день народження

 21 липня: двоє великих українців – один день народження 

21 липня – особлива дата. Бо цього дня народилося двоє знакових постатей, в яких був вибір – на чий інтерес працювати. І хоча український інтерес не був їм вигідним, вони обрали саме його, бо не могли інакше. І сьогодні ми пам’ятаємо їх лише у зв’язку з нашою культурою. Їх об’єднала "Празька школа”.

В однієї постаті ім’я означає "смолоскип” – і вона була смолоскипом не тільки за вдачею, але й творчістю. Потім багато її творів було спалено, але сьогодні, як Фенікс, поетеса відродилася. А інший сам себе назвав – дослівно "Олегів син”, ставши собі літературним батьком. Ці постаті – Олена Теліга і Олег Ольжич. 

Олена Теліга (1906 – 1942). Вона народилася 1906 року в Підмосков’ї (а не 1907-го і не в Санкт-Петербурзі, як часто пишуть – це місто вона побачила в п’ять років) у російськомовній родині, а української мови не знала взагалі. Її батько, інженер Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом з Куп’янщини (Харківська губернія), і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Улюблена донька (крім неї, було ще два старші брати) вивчала німецьку й французьку мови, а української не знала взагалі. Рідну мову юна Лєночка опанувала в еміграції під час Громадянської війни. Чеське місто Подєбради, в якому оселилася 15-тирічна Олена Шовгенова (таке було дівоче прізвище поетеси), стало осередком української інтелігенції. Звернення майбутньої поетеси до української мови сталося після того, як її тодішнє товариство почало зневажати українців.

21 липня: двоє великих українців – один день народження

 

"Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: „Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!”

Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії”.

Національне "я”, навіть приспане, пробуджується в переламні моменти (аналогічно: Ольга Смольницька. "Ви забули, що моє прізвище Горенко!”).

Відкриваючи свою рідну культуру чи не вперше, Шолґєнова була до неї особливо чутлива – може, звідси гранична відвертість в її емоційних віршах? У 1926 році вона обвінчалася з кубанським козаком Михайлом Телігою, який дав їй літературне ім’я. Олена, яка любила вбиратися в національний стрій і виступати в аматорському гуртку, відчула в собі іскру Божу. Ще в 1925-му з’явилися перші поезії, але поетеса вважала їх надто слабкими. Після шлюбу вона, незважаючи на матеріальні нестатки, удосконалювала знання мови. Але живе не з літературної праці, бо це було неможливо. Виступає в кабаре, працює манекенницею у холодних помешканнях… 

21 липня: двоє великих українців – один день народження

Подружжя Теліг

 

Сьогодні неможливо уявити всього обсяг літературної спадщини Олени Теліги, бо значна частина віршів і статей згоріла в гестапо, знищені й архіви, звідки й плутанина в деяких датах і деталях. Навіть у дівочому прізвищі: Шолґєнова чи Шолґенева, Шовґенева…

Теліга спілкується з Євгеном Маланюком, Дмитром Донцовим, Наталею Лівицькою-Холодною, Уласом Самчуком, Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем (про якого нижче), Іваном Ірлявським та іншими – тобто з усіма письменниками празької школи. Зберігся датований 1935 роком лист О. Теліги до геніального поета, "вільного літератора” Богдана-Ігоря Антонича (1909 – 1937). Олена високо цінувала талант сучасників у своїх статтях, давала на розгляд власні поезії. Завдяки порадам Дмитра Донцова поетеса звернула увагу на різноманітність ритміки й художніх засобів. В еміграції Олена Теліга співпрацювала з такими виданнями, як "Вісник”, "Ми”, "Сурма” тощо, уславилась як рецензент і критик (відгук на збірку Євгена Маланюка "Перстень Полікрата”, 1939). Її стиль вражає силою і дотепністю.

Про саму О. Телігу сучасники говорили як про відверту, життєрадісну (а в неї вдома були жахливі умови, численні переїзди й поневіряння відбирали останню копійку!), вірну в дружбі, стійку та мудру. Вона була вогняна: "Не піймаєш: я –вогонь, я – вихор!”. І хоча дехто називав її "альбомною поеткою”, це не так. Уперше відкривши для себе Олену Телігу ще школяркою, я відчула в цій поезії справжнє. І, звісно, ми не можемо уявити всього масштабу її творів саме через те, що мало їх уціліло – але й збереженого запросто вистачило на грубі книги.

Поворотом у долі Олени Теліги стала її праця в Культурній референтурі Проводу ОУН. В умовах жорстокого окупаційного режиму поетеса жила в Києві, де очолила тижневик "Літаври”, стала головою Спілки Українських Письменників, клопоталася про становище бібліотек. Здавалося б, кому була тоді потрібна культура? Але виявилося, що вона потрібна навіть голодним, обділеним у всьому.

"Завжди підтягнута й елегантна, незважаючи на голод і холод у Києві, бадьора і готова підтримати інших”. Такою була Олена Теліга.

Гестапо дізналося про діяльність ОУН. Гітлеру, чию політику палко викривала Теліга, не була потрібна жодна культура "недолюдків” у "східних губернаторствах” (до яких фюрер зараховував і Україну), німецькі окупанти й чути не хотіли про самостійну Україну, навіть до таких "дрібниць”, як розрізнення українців і росіян, не вдавалися.

Олені Телізі пропонували втечу з Києва, але смілива поетеса відмовилася. Її з чоловіком та іншими діячами ОУН заарештувало гестапо. Потім один із катів згадає, що в житті не бачив такої мужньої людини, як ця тендітна жінка, що не сказала жодного слова й зневажала поневолювачів. 21.02.1942 р. Олена Теліга була розстріляна німцями в Бабиному Яру. Поетесі не було й 36 років.

У 1946-му була видана перша збірка поезій О. Теліги "Душа на сторожі”, у 1947 року з’явилися "Академія вшанування пам’яті Олени Теліги” (видавництво "Сурма”, на чужині), згодом – повне зібрання творів "Полум’яні межі” (Балтимор – Торонто). Поезії  Теліги перекладаються іншими мовами: англійською, французькою, польською, білоруською… Нацисти не розуміли, що, убивши поетесу, вони прирекли себе на загибель – бо, незважаючи на страшний терор, українці чинили спротив і надихалися прикладом Олени Теліги. Тобто можна вбити людину фізично, але не ідею, якщо ця ідея знайде своїх послідовників. А так сталося.

21.02.1992 року в Києві ОУН установила дерев’яний хрест в Бабиному Яру. Сьогодні іменем О. Теліги названі Всеукраїнське жіноче товариство, Міжнародна літературно-мистецька премія, школи, музей у Києві… А на майбутнє треба пам’ятати, що Олена Теліга мала самостійне мислення – недарма ж її вислів: "Хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів”.

А через рік після Олени Теліги, 1907-го, і теж 21 липня, народився інший українець, її колега за "Празькою школою” – Олег Ольжич (1907 – 1944).

21 липня: двоє великих українців – один день народження

 

Олег Кандиба підписувався "О. Кардаш”, "Олег Ольжич” та іншими псевдонімами. Визначний колекціонер кераміки, учений і поет.

Син знаменитого поета Олександра Олеся (і теж емігранта), символіста і неоромантика, поверненого Україні Максимом Рильським. Читаючи вірші Олександра Олеся, присвячені сину (наприклад, "Колискова”), знаймо, що це саме для малого Олега, а не для абстрактної дитини.

Захоплений археологією Чехії та Словаччини, замилуваний красою рідної України, якої він не забув на еміграції – таким був Олег Ольжич, поет та вчений, якого не стало в 37 років.

З дитинства було зрозуміло, що Лелека (так Олександр Олесь називав свого улюбленого сина) стане видатним. У три роки він навчився читати, у п’ять років написав п’єсу з козацького життя, опанував гру на піаніно і скрипці. Він міг би стати визначним художником, музикантом, але став науковцем (і навіть доктором археології) та поетом.

Підлітку довелося бачити те, чого вразливим краще не знати: революцію, Громадянську війну… З 1923 року Ольжич – у Берліні, потім у Чехословаччині. Там він реалізувався як науковець, і в цій країні – тимчасово – було спокійніше, ніж в Україні. Карловий університет, Український Вільний університет, розкопки, мандри Європою (студент об’їздив багато країн на велосипеді – а чи не був би Олег Кандиба сьогодні прихильником автостопу?).

«Поважна мова врочистих вітрин. / Уривчасті передвіку аннали. / – "Ми жали хліб. Ми вигадали млин. / Ми знали мідь. Ми завжди воювали”». Багато віршів Ольжича (уже створених в еміграції) перегукуються з археологією, яку автор знав досконало. Але йому було замало лише наукової діяльності й одвічного писання про неоліт (на якому Ольжич знався краще, ніж його сучасники) – і пережите з роздумами виливалося в поезію.

Коли почалася Друга Світова війна, українські емігранти мали змогу повернутися на Батьківщину – певна річ, не завжди легально. Олег Ольжич (уже член ОУН, культурний референт) повернувся до Житомира, де народився. Там організовує газету "Українське слово”. Знайомиться з Оленою Телігою та іншими соратниками. Поет отримав доручення Проводу ОУН керувати підпільною діяльністю на окупованій німцями Східній Україні. Проте культурне відродження поневоленої України стало нацистам кісткою в горлі, нацисти розгромлюють українські видання (у тому числі "Українське слово”), і Ольжич був ув’язнений у концтаборі Заксенгавзен (там був не тільки Степан Бандера), де 1944 року його закатували нацисти. Можливо, якби поет погодився співпрацювати з німцями, його помилували б, але Ольжич рішуче відмовився: "Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта били і будемо бити!”. Зберігся факт (а не легенда), що дружина Ольжича, Катерина Білецька, побачила в червні 1944-го, що чоловікова обручка почорніла. (З політичних міркувань молодим доводилося приховувати шлюб). А от Катеринина не змінилася. Дивно – адже обидві обручки були з одного металу. А в липні 1944 року Ольжича не стало. Про почорнілі обручки краще читати в казках, але тут – життєвий факт.

21 липня: двоє великих українців – один день народження

Олег Ольжич, Львів, 1943 та дружина Катерина Білецька, 1940. 

 

Могили Ольжича не існує. Пам’ятником йому стали збірки: "Рінь”, "Вежі”, "Підзамча”… – і літературна премія. Так само в Олени Теліги немає могили, натомість лишилися бодай частка текстів і премія.

21 липня: двоє великих українців – один день народження

 

  

 

Ольга Смольницька 

 

Джерело: Український інтерес 


Сначала зайдите на главные новости Херсона, Херсонская городская газета и останетесь здесь навсегда
  • Автор: Журналіст
  • Переглядів: 286
  • Коментарів: 0
  • 21-07-2018, 16:07

реклама партнерів

Інформація до новини

Шановний користувач, Ви зайшли на сайт як не зареєстрований.
Ми пропонуємо Вам зареєструватись або зайти під своїм логіном.
Адміністрація не несе відповідальності за коментарі користувачв. Якщо Ви побачили рекламу, або непристойні коментарі, будь-ласка натисніть кнопку "СКАРГА".


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: