Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

Владлен Мараєв. Похід українців на Крим 
Кримська група Армії УНР під час зустрічі з січовими стрільцями поблизу Олександрівська (Запоріжжя), 17 квітня 1918 року. У центрі (зі стеком) – Петро Болбочан

22 квітня – славетний день в історії України. Мова, звісно ж, піде не про річницю народження Володимира Ульянова. Вчора минуло рівно 100 років від початку визвольного походу української армії на Крим.

За Третім Універсалом від 20 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку без включення до неї Криму. Мешканці півострова мали самі вирішувати свою подальшу долю. 26 грудня Курултай кримськотатарського народу в Бахчисараї проголосив створення Кримської Народної Республіки. Та вже за місяць вона була знищена більшовиками, лівими есерами й анархістами за підтримки частини матросів Чорноморського флоту. На декілька тижнів у Криму постала фіктивна Радянська Соціалістична Республіка Тавриди. Відбувалися жорстокі акції "червоного терору”, насильницькі експропріації, вивезення продовольства до Радянської Росії.

З плином часу український політикум переконався у стратегічній необхідності приєднання Криму і встановлення контролю над Чорноморським флотом. Військовий міністр УНР полковник Олександр Жуковський писав у щоденнику: "Республіка без Криму, особливо без морської бази, як народжена дитина без серця, не може жити”. Майбутній Гетьман Павло Скоропадський також послуговувався яскравими метафорами – від називав Україну без Криму "тулубом без ніг”.

У лютому 1918 року УНР підписала Брест-Литовський мирний договір із Центральними державами. Німецькі та австро-угорські війська почали наступ в Україну, щоб взяти під контроль її продовольчі й матеріальні ресурси. При цьому вони офіційно виступали союзниками УНР у боротьбі проти більшовиків. Наприкінці березня німецький Генштаб прийняв остаточне рішення про захоплення Кримського півострова та Чорноморського флоту.

10 квітня командувач Окремої Запорізької дивізії Армії УНР отаман Олександр Натієв, перебуваючи у Харкові, отримав таємний наказ військового міністра УНР. Зі складу дивізії необхідно було виділити дві групи. Перша – Кримська – під командуванням полковника Петра Болбочана мала наступати на Крим, щоб визволити його до приходу німців, встановити контроль над Чорноморським флотом і військовим майном кримських портів. Друга група, якою командував отаман Володимир Сікевич, отримала назву Слов’янська. Вона мала звільняти від більшовиків Донбас.

 

Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

Петро Болбочан за часів Першої світової війни

 

До складу Кримської групи увійшли 2-й Запорізький піший полк, 1-й Запорізький полк кінних гайдамаків імені Костя Гордієнка, автопанцерний, кінно-гірський і важкий гарматний дивізіони, інженерний курінь. Загалом понад 9 тисяч військових, 50 кулеметів, 6 легких і 4 важких гармати, 12 бронеавтомобілів, 2 бронепоїзди.

Водночас на Крим наступали й німці. Це був 52-й армійський корпус генерала від інфантерії Роберта Коша (Robert Kosch). На різних етапах операції він налічував від 30 до 50 тисяч військових. Німці знали про існування "конкурентів” у вигляді групи Болбочана. Та вочевидь, їм було складно правильно запам’ятати прізвище українського воєначальника. Тож у документах німецького командування полковник Болбочан перетворився на "General Raubautschau”.

Сили більшовиків у Криму нараховували до 30 тисяч військових, з яких боєздатними були менше половини. На озброєнні вони мали понад 100 кулеметів, більше 30 гармат, кілька бронеавтомобілів, 3 бронепоїзди.

18 квітня німецькі війська прорвали оборону більшовиків на Перекопі та вступили до Криму. У південній частині півострова одразу спалахнуло масове повстання кримських татар проти більшовиків. Самі учасники назвали його "народною війною”.

Є в росіян такий вислів: "Посеешь ветер – пожнешь бурю”. "Жати” бурю тепер довелося керівникам Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди. Більшість з них потрапили до рук татар і були вбиті.

21 квітня Кримська група Петра Болбочана підійшла до більшовицьких укріплень на Чонгарі. Наступної ночі 20 бійців 2-го Запорізького пішого полку за підтримки двох бронепоїздів раптовим наскоком захопили залізничний міст через Сиваш, не давши змоги висадити його у повітря. Більшовикам залишалося тільки швидко відступати вглиб Криму, аби з тилу їм не вдарили німецькі війська.

Надвечір 22 квітня українці вступили до Джанкоя, на той час вже зайнятого німцями. Звідси Петро Болбочан направив одну частину своїх військ на Євпаторію, іншу – на Феодосію, а сам з основними силами вирушив на Сімферополь.

Деякі українські воїни висловлювали нерозуміння, навіщо їм воювати за "татарську землю”. Командування змогло переконати їх аргументом, що Україні потрібна "Чорноморська фльота”. До речі, уряд УНР наперед призначив комендантом Севастопольської фортеці й тимчасовим командувачем Чорноморського флоту капітана 2-го рангу Миколу Місникова.

23 квітня українці розбили більшовиків на станції Сарабуз (нині відомій як Гвардійське), а вранці наступного дня визволили Сімферополь, випередивши німецькі війська на кілька годин. Як згадував сотник Борис Монкевич: "Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Сімферополя. Всі вулиці були декоровані квітами й переповнені публікою, яка радісно вітала Болбочана”. 25 квітня було визволено Бахчисарай, а передові загони українських військ вийшли на підступи до Севастополя (село Черкез-Кермен, нині зникле).

 

Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

 

Під час Кримського походу група Болбочана поповнилися значною кількістю добровольців із місцевого населення. Саме в бою з українськими військами й татарсько-турецькими добровольчими формуваннями під Сімферополем загинув більшовик Борис Жаданівський. Найбільше він відомий тим, що в грудні 1905 року керував повстанням саперів на Галицькій площі Києва (зараз площа Перемоги). За радянських часів стверджувалося, буцімто він "героїчно поліг у бою з іноземними інтервентами” – тобто, з німцями.

Проте німецьке командування почало вимагати припинення українського наступу, погрожуючи застосуванням сили. 26 квітня німецькі війська за наказом генерала Роберта Коша оточили місця дислокації Кримської групи. Полковникові Болбочану оголосили ультиматум: негайно скласти зброю, залишити все військове майно, розпустити добровольчі загони і виїхати з Криму на правах цивільних інтернованих. Свої вимоги генерал Кош обґрунтував тим, що згідно з умовами Брест-Литовського мирного договору Крим не належить до території України.

Військове міністерство УНР не бажало зайвих ускладнень у відносинах з Німеччиною. Вони й так були вкрай напружені – до гетьманського перевороту і падіння УНР залишалося три доби! Фактично, офіційний Київ самоусунувся від вирішення проблеми і заявив, що "абсолютно нічого не знає про Кримську групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділові не давало; Український Уряд рахує Крим цілком самостійною державою” (малася на увазі Кримська Народна Республіка – держава кримських татар).

Петро Болбочан не хотів залишати Крим. На випадок збройного зіткнення з німцями він навіть розробив сміливий план: прорватися на Керченський півострів і зайняти оборону у найвужчому місці – на Ак-Монайському перешийку між Арабатською і Феодосійською затоками, розраховуючи при цьому на підтримку місцевого населення і козаків із Кубані.

 

Генерал Кош бажав уникнути зіткнення. Він попередив: "Збройний конфлікт завдасть найбільшої шкоди Українській республіці, оскільки вона втратить найкращі кадри свого війська”. Зрештою, о 2-й годині ночі 27 квітня військовий міністр УНР Олександр Жуковський, після наради з Михайлом Грушевським і головою уряду Всеволодом Голубовичем, телефоном віддав наказ про негайний відхід українських частин з Криму.
Відступ групи Болбочана до Мелітополя пройшов у повній бойовій готовності, з озброєнням, технікою і бронепоїздами. Останні українські військові були виведені з Криму до 10 травня 1918 року. На той час УНР вже не існувало. При владі в Києві був Гетьман Павло Скоропадський.

 

Кримська операція Петра Болбочана стала видатною перемогою української зброї. Проте вона перетворилася на тяжку політичну поразку. Було втрачено найбільш реальну за весь період Української революції можливість приєднання півострова до України. Якби керівництво УНР діяло більш далекоглядно і рішуче, Крим міг стати українським вже з весни 1918 року. Ця історія є повчальною і для сьогодення, а звитяжність українських воїнів століття тому варта нашої пам’яті і вшанування.

Довідка: У Києві 18 квітня презентували книгу кримського історика Сергія Громенка «Забута перемога. Кримська операція Петра Болбочана 1918 року». Видання присвячене спробі Української Народної Республіки в квітні 1918 року включити до свого складу Кримський півострів, попередньо звільнивши його від більшовиків.

 

Владлен Мараєв. Похід українців на Крим

 

Книгу можна знайти і в електронному варіанті.

 

Джерело: Український інтерес


Сначала зайдите на главные новости Херсона, Херсонская городская газета и останетесь здесь навсегда
  • Автор: Журналіст
  • Переглядів: 727
  • Коментарів: 0
  • 23-04-2018, 06:56

реклама партнерів

Інформація до новини

Шановний користувач, Ви зайшли на сайт як не зареєстрований.
Ми пропонуємо Вам зареєструватись або зайти під своїм логіном.
Адміністрація не несе відповідальності за коментарі користувачв. Якщо Ви побачили рекламу, або непристойні коментарі, будь-ласка натисніть кнопку "СКАРГА".


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: