Андрій Любка: Самопожирання як національна риса. Нам усім бракує позитиву

 Андрій Любка: Самопожирання як національна риса. Нам усім бракує позитиву

Самопожирання, надмірна критичність до себе самих, особлива оптика, яка в усьому й скрізь помічає лише негатив. Мені здається, це взагалі одна з наших національних рис, але протягом останніх років вона увиразнилася настільки, що починає домінувати над іншими. Нам усім бракує позитиву, оптимізму, простої підбадьорливої усмішки і віри у власні сили.

Причина – війна?

Нам випало жити у складний, небезпечний, турбулентний час. Війна з Росією, політичні, соціальні й економічні потрясіння не могли не вплинути на психічне здоров’я суспільства. Екстремальні умови життя мимоволі вигострюють у людини й суспільства специфічний погляд на світ, в якому бракує відтінків, усе стає чорно-білим, ділиться тільки на «зраду» і «перемогу». Кожна подія набуває апокаліптичного значення, ніби саме вона визначатиме майбутнє України й світу. Кожне висловлювання провокує суперечку, або – як популярно висловлюватися у фейсбуці – срач, а не дискусію чи обмін аргументами.

Загальна нервозність, ба навіть істеричність медійного дискурсу, поширення мови ворожнечі, нетерпимого, нетолерантного, різко емоційного ставлення до співрозмовника, сприяють зростанню напруги в суспільстві. Надлишок негативу поступово впливає не лише на нашу оцінку поточних подій, а й формує ставлення до самих себе, свого народу і майбутнього України як держави. «Ніколи тут порядку не буде», ‒ скільки разів доводилося автору чути цю фразу від випадкових співрозмовників у черзі, в громадському транспорті чи на вулиці. Якщо навіть раціонально люди здатні оцінити інтелектуальний, ресурсний потенціал України, що дають підстави для оптимізму, все одно вони скажуть – попри всі можливості, з цього нічого не вийде.

Травма як національна ікона

Скільки разів уже говорилося, що ми, українці, в історії насамперед бачимо темні сторінки, глорифікуємо поразки й приниження, самостверджуючись цим у думці, що всі нам щось, бідолашним, винні. Українська ментальність настільки міцно зрослася з образом невинної жертви, що це уявлення мимоволі починає проектуватися і на майбутнє. Безперевні скиглення й плач у природний спосіб переростають у зневіру й песимізм, а з таким настроєм справді важко мріяти, будувати й досягати успіхів.

Чи можна це якось змінити? Оскільки йдеться про рису, що міцно закорінилася в нашій ментальності, зробити це буде складно. Але намагатися все одно варто: популяризуючи наші здобутки, прославляючи успіхи українців, розповідаючи приватні історії сучасних героїв.

Бо, наприклад, найчастіше в публічному просторі з’являються новини про проблеми й трагедії в зоні проведення АТО, а матеріалів про патріотичних, професійних і самовідданих воїнів, що поїхали на Схід перемагати – обмаль.

Бо про Мирослава Поповича ми чомусь масово згадуємо після його смерті, за життя не віддаючи людині належної шани й не прислухаючись до його думок.

Бо трагедія Крут для нас незмірно важливіша і відоміша за переможний похід Болбочана на Крим або Чортківську офензиву.

Та й загалом – нам бракує просто позитивних новин із життя різних куточків України, історій людей, що самовіддано роблять свою роботу й своєю працею заслужили вдячність, – лікарів, учителів, підприємців, громадських активістів і волонтерів.

Адже, як слушно йдеться у відомому афоризмі, «світ належить оптимістам, песимісти – лише глядачі».

Андрій Любка – письменник

 

Джерело: Радіо Свобода


  • Автор: Журналіст
  • Переглядів: 591
  • Коментарів: 0
  • 25-02-2018, 19:19
реклама партнерів

Інформація до новини

Шановний користувач, Ви зайшли на сайт як не зареєстрований.
Ми пропонуємо Вам зареєструватись або зайти під своїм логіном.
Адміністрація не несе відповідальності за коментарі користувачв. Якщо Ви побачили рекламу, або непристойні коментарі, будь-ласка натисніть кнопку "СКАРГА".


Добавление комментария

Ваше Имя:
Ваш E-Mail:
Код:
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив
Введите код: